Полісся неможливо пізнати лише очима — його неодмінно треба почути. Споконвіку цей край звучав не лише народними піснями, а й мелодіями традиційних музичних інструментів, які місцеві майстри власноруч виготовляли з дерева. Звичайна гілка сосни, верби чи ліщини ставала дудкою, сопілкою або іншим інструментом, що мав своє призначення. Одні супроводжували народні гуляння, інші допомагали пастухам подавати сигнали на великій відстані, а деякі були невіддільною частиною давніх обрядів і календарних свят.
З плином часу багато традиційних інструментів перестали звучати, адже разом зі змінами способу життя зникала й потреба в них. Водночас окремі музичні традиції вдалося зберегти. Дослідники, майстри й музиканти відновлюють забуті мелодії, відтворюють старовинні інструменти та відкривають для широкої аудиторії маловідомі сторінки культурної спадщини Полісся.
У цій статті на irivnyanyn.com розповімо, на яких традиційних музичних інструментах грали на Рівненщині, яку роль вони відігравали в повсякденному житті поліщуків та як у XXI столітті відроджують давні музичні традиції краю.
Які музичні інструменти були поширені на Рівненському Поліссі
Музична традиція Рівненського Полісся формувалася протягом століть. Завдяки відносній ізольованості багатьох поліських сіл тут довше, ніж в інших регіонах України, зберігалися давні способи виготовлення інструментів і виконання народної музики. Тому етномузикологи вважають Полісся одним із найцінніших осередків традиційної інструментальної культури.
Під час фольклорних експедицій дослідники зафіксували на Рівненщині десятки народних музичних інструментів. Одні побутували майже в кожному селі, інші були характерні лише для окремих районів або використовувалися під час певних обрядів.
Деякі музичні інструменти стали символами музичної спадщини Рівненського Полісся.
Поліська дудка-викрутка — унікальний інструмент Рівненщини
Поліська дудка-викрутка — один із найсамобутніших традиційних духових інструментів України, який побутував переважно на півночі Рівненщини. Від інших дудок її відрізняє спосіб виготовлення. Майстер не висвердлював канал усередині деревини, а обережно викручував серцевину молодої сосни, зрізаної навесні, коли деревина легко відділялася від кори. Звідси й походить назва інструмента.
Після висихання заготовини майстер вирізав отвори та налаштовував дудку на слух. Кожен інструмент мав власне звучання, адже багато залежало від якості деревини та досвіду майстра. Технологію виготовлення не записували — її передавали усно від покоління до покоління.
Наприкінці XX століття традиція опинилася під загрозою зникнення. Одним із тих, хто допоміг її зберегти, став майстер Гарасим Хомич із села Переброди. Його знання та вміння стали основою для подальших досліджень етномузикологів, зокрема Сергія Вострікова. Завдяки спільній роботі майстрів, дослідників і Рівненського обласного центру народної творчості у 2023 році традицію виготовлення та музикування на поліській дудці-викрутці внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Скрипка — основа народних капел Полісся
Якщо дудка-викрутка є символом поліської музичної спадщини, то скрипка була найпоширенішим інструментом народних музик. Вона звучала на весіллях, ярмарках, храмових святах і вечорницях, а досвідчений скрипаль був поважною людиною в громаді.
За даними етномузикологів, традиційна поліська капела зазвичай складалася зі скрипки та барабана, а згодом до них приєдналися гармошка й баян. Скрипка виконувала головну мелодію, тоді як інші інструменти підтримували ритм і гармонію. Репертуар музикантів був різноманітним:
- польки;
- козачки;
- вальси;
- краков’яки;
- місцеві народні награвання, що передавалися від покоління до покоління.
Пастуші роги, труби, сопілки та інші духові інструменти
На Рівненському Поліссі духові інструменти використовували не лише для музикування. Для пастухів вони були засобом зв’язку. За допомогою рогів, труб і простих дудок можна було подати сигнал про початок випасу, зібрати худобу або перегукуватися на великій відстані. У лісистій місцевості, де села часто розділяли болота, такий спосіб спілкування був зручним.
Найпростіші інструменти виготовляли з того, що було під рукою:
- сосни;
- верби;
- ліщини;
- очерету;
- рогів великої рогатої худоби.
Деякі з них служили лише для подачі сигналів, інші давали змогу виконувати нескладні мелодії. Майже кожен майстер мав власні способи роботи з деревиною, тому навіть схожі на вигляд інструменти відрізнялися звучанням.
Етномузикологи зазначають, що саме духові інструменти належать до найдавнішого шару традиційної музичної культури Полісся. Багато з них вийшли з ужитку ще у XX столітті, однак їхній вигляд, спосіб виготовлення та звучання вдалося зберегти завдяки польовим експедиціям і музейним колекціям.
Ліра, гармошка та баян — інструменти, що змінили народне музикування
Поряд із давніми духовими інструментами на Рівненщині поступово поширювалися й нові. Якщо колісна ліра була відома в Україні ще з XVII–XVIII століть і найчастіше звучала в репертуарі мандрівних лірників, то гармошка й баян з’явилися значно пізніше — наприкінці ХІХ та в першій половині XX століття.
Нові інструменти швидко здобули популярність серед народних музик. Вони були гучнішими, давали змогу виконувати ширший репертуар і добре підходили для танцювальної музики. Через це на сільських весіллях і вечорницях гармошка та баян поступово витіснили частину старіших духових інструментів, хоча скрипка ще довго залишалася основою народних капел.
Попри поширення нових інструментів, скрипка не втратила свого значення в народному музикуванні. Водночас багато давніх духових інструментів поступово вийшли з повсякденного вжитку й залишилися переважно в пам’яті старших поколінь, музейних колекціях та етнографічних записах.
Як народні музики створювали атмосферу поліських свят
У поліських селах музикантів запрошували на кожне велике свято. Найпочеснішою вважалася участь у весіллі, адже музика супроводжувала майже всі його етапи — від зустрічі гостей до танців, які тривали до пізньої ночі. Не менш важливими були храмові празники, ярмарки та вечорниці, де збиралася вся громада.
Народні капели найчастіше складалися зі скрипаля, барабанника та гармоніста або баяніста. У невеликих селах нерідко вистачало й двох музикантів, якщо вони добре знали місцевий репертуар. Танцювали під польки, козачки, вальси та традиційні поліські награвання, які музики вивчали на слух, переймаючи їх від старших виконавців.
Для багатьох народних музикантів це було не лише захоплення, а й ремесло. Досвідчених виконавців запрошували до сусідніх сіл, а їхні імена добре знали в окрузі. Завдяки таким музикам поліські мелодії передавалися від покоління до покоління ще до того, як їх почали записувати етнографи.
Кажуть, що кожен край має свій голос. Для Рівненського Полісся він звучить крізь дудку-викрутку, скрипку, пастуший ріг і старовинні награвання, які дивом пережили десятиліття. І поки ці інструменти звучать на фестивалях, у музейних залах чи в руках народних майстрів, музична історія Полісся залишається не лише сторінкою минулого, а й частиною української культури.