Радісною, надважливою та хвилюючою. Споконвіків саме такою подією було для українців весілля. Було колись, є зараз і буде потім – стабільність
Чого не скажеш про традиції святкування. Тепер весілля гуляють на сучасний лад, з кожним роком все більше і більше забуваючи про давні звичаї… А дарма! Адже кожен регіон має свої особливості одруження. Цікаві особливості, про які більшість з нас навіть і не чуло. Здається, це треба виправляти.
Тож, якими весільними звичаями славиться наша область та яким було традиційне гуляння на Рівненщині, – у матеріалі далі на irivnyanyn.com.
Сватання на Рівненщині
Звично для більшості областей України на Рівненщині розпочиналося все зі сватання. Хоча ні, не так. Сама історія розпочиналася ще зі знайомства майбутніх молодят, але безпосередньо весільні турботи стартували таки зі сватання.
Відбувався цей обряд обов’язково у батьківському домі нареченої. Туди і мав прийти молодий. Але не сам, а разом зі сватами. У деяких районах Рівненщини цю роль брали на себе хрещені батьки та рідні дядько чи тітка нареченого. А ось в інших – їхня присутність на цьому етапі навпаки була забороненою, тож сватами були двоє найкращих друзів молодого. Ось так: навіть у межах однієї області є відмінності, уявіть собі.
Попри якісь розбіжності, свати (хто б ними не був) обов’язково несли з собою хліб та горілку. Ці речі виступали своєрідними маячками згоди або ж навпаки. Ось, наприклад, якщо батьки молодої у висновку таки погоджувалися на майбутнє одруження – наречений повинен був після їхніх слів підійти до майбутніх матері і батька, поцілувати руки і символічно випити чарку горілки. Це було показником – сватання вдале.
Подібна історія і з хлібом. Якщо батьки дівчини його приймали після перемовин – весіллю бути. А якщо ж ні – то самі розумієте…
Але передувало згоді чи відмові ціле дійство. Зайшовши у двір до молодої, свати розпочинали із ріднею нареченої традиційний діалог про куницю – така собі персоніфікація. Під час розмови дівчину порівнювали з твариною. Мовляв, вони мисливці, натрапили на слід куниці, дійшли сюди і тепер хочуть подивитися: підійде вона їм чи ні. У разі згоди батьки запрошували гостей до хати, де молода мала стояти біля печі і колупати її. Усе це, аби показати, що з неї добра господиня.
Діалог про ту куницю тривав аж доти, доки батько дівчини не давав згоди на одруження. Інколи це тривало близько години.
А вже після – традиційно українське частування, після завершення якого молода обв’язувала старостів вишитими рушниками. Це було завершальним свідченням вдалого сватання.
Обряд випікання короваю на Рівненщині
Під час підготовки до сучасного весілля про випікання короваю немає що говорити. Бо у 95% випадків цей процес зводиться до трьох дій: прийшли, обрали і купили. А колись це було цілим обрядом.
Займалися короваєм у переддень весілля. Найчастіше саме святкування припадало на неділю, тож випікали хліб у суботу.
Цей процес відбувався паралельно, але обов’язково окремо, і в хаті молодої, і вдома молодого. Але суть була однаковою.
Матері наречених скликали коровайниць, які і відповідали за випікання обрядового хліба. Це неодмінно мали бути щасливі жінки у шлюбі. Вважалося, що від цього залежатиме доля молодих. Різнилася хіба кількість запрошених коровайниць: у деяких регіонах кликали парне число жінок, в інших – навпаки непарне. Що цікаво, інколи коровайниць могло бути близько 50.
Починаючи від замісу тіста і аж до кінця випікання весільного хліба, обряд супроводжувався відповідними піснями. Щось на кшталт таких:
«Ніхто не вгадає, що є в цьому короваї: дволітня паляниця, з двох криниць водиця, ще дворічне масло, щоб молодим було щасно».
Готовий коровай обов’язково мали оздобити. Традиційними рівненськими прикрасами були атрибути з прісного тіста. Найчастіше власноруч виготовляли шишки і троянди. Як вважалося, це є символом чоловічого та жіночого начал відповідно.
Паралельно з короваєм у багатьох населених пунктах Рівненщини існувала традиція випікати двійняток – спеціальне печиво, яке символізувало подружню вірність та єдність.
У день весілля їх клали на тарілку перед молодими. Так вони лежали аж до кінця святкування.
День весілля на Рівненщині
У молодого надважливий день одруження розпочинався із дороги до своєї коханої. Їхав до її дому він не сам, а разом із дружбами та світилкою.
До дружбів питань немає, бо на сучасному весілля ці дійові особи зберігають свою актуальність, тож більшість ознайомлені з їхніми функціями на святі. А як щодо світилки? Хто це?
Раніше гуляння у багатьох районах Рівненщини не могло обійтися без особи, яка б відповідала за цей весільний чин. Здебільшого за світилку брали молодшу сестру або будь-яку іншу незаміжню родичку молодого (винятково молодого!).
Її обов’язком було освітити дорогу молодим в подружнє життя. Освітити як у переносному (себто умовно прокласти їм шлях щастя і любові), так і у прямому значенні цього слова. Адже дівчинка, яка виконувала обов’язки світилки, тримала в руках дві свічки і йшла попереду всіх дорогою до церкви, а потім від храму – до місця святкування.
Було важливо, аби вогонь в руках світилки не погас. Бо ж в інакшому випадку це могло віщувати щось недобре для молодого подружжя. Принаймні у це вірили.
Поки молодий разом із дружбами та світилками їхав до коханої, молода повинна була його чекати. Але не просто, а сидячи на скрині з посагом, зверху якої мала лежити подушка. Зрозуміло: аби сімейне життя було м’яким (тобто хорошим), а не твердим.
Коли ж наречений прибував до місця призначення наставав час викупу. Дружки зі сторони майбутньої дружини вимагали з чоловіка цукерки, калачі чи будь-що інше. Мовляв, за таке добро не можна не заплатити.
Цей обряд живе і донині. Адже часто викуп проводять і тепер, у 21 століття. Щоправда, за дещо оновленими умовами.
Після цього наречені нарешті могли зустрітися, аби разом отримати благословення від батьків молодої. А вже потім – вирушали до церкви.
Вінчання на Рівненщині
До храму на вінчання наречені їхали все ще окремими транспортами. Адже до цього моменту вони вважалися ніким одне одному. Лише давши клятву перед Богом, шлюб вважався дійсно шлюбом.
На Рівненщині таїнство вінчання фактично не зазнало змін і до сьогодні: закохані, як і колись, дають обітницю перед Господом бути постійно поруч, зберігати вірність та завжди щиро любити.
Особливою була інша традиція. Дорогою з церкви молодим робили перейми.
Усі охочі (чи то сусіди або близькі родичі, чи то якісь незнайомі люди) перебігали новоспеченому подружжю дорогу з хлібом і квітами. Транспорт наречених мав обов’язково зупинитися, подякувати тим, хто це робив, та запросити до святкового столу. Інколи так робили самі молоді, інколи – їхні батьки.
Суть подібних перейм винятково традиційна. Вірили, що такий обряд принесе сім’ї щастя та багатство.
Продовження гуляння
Опісля вінчання та відбутих переймів розпочиналося справжнє українське гуляння. На весіллі традиційно багато співали, танцювали та веселилися.
Кінцевою точкою святкування був розподіл короваю. Винести обрядовий хліб з комори обов’язково мали коровайниці, що його пекли. А от уже різати смаколик і роздавати його гостям повинні були дружби. Цієї традиції дотримуються і на сучасних весіллях.
Роздавали коровай під спеціальні приспівки. Вигукували їх як гості («Дружок коровай крає, він срібний ножик має, а золотою тарілочкою обсилає всю родиночку»), так і дружби («Молодий і молода обсилає Вас короваєм»).
Першими весільний хліб мали обов’язково отримати батьки молодих. А вже після – всі інші гості. Хоч тривало це дійство доволі довго, бо раніше весілля робили огого наскільки людей, без короваю не залишався ніхто.
На такій ноті весілля і закінчувалися. Чи то пак перший день весілля, бо однією неділею все не обходилося. Попереду на молодих ще чекав, як мінімум, борщ. Але що це і з чим його їдять – матеріал для наступної статті.