30 Листопада 2022

«Приємно розуміти, що тебе скрізь чекають» – історія однієї волонтерки

Related

Пристрій для знищення ураганів та рельєфна каска: чим вражає винахідник Віктор Бернацький

Визначний рівнянин, науковець, професор фізики, викладач Малої академії наук...

Колорадська жуколовка із металобрухту: як рівненський винахідник полегшує сільську працю

З давніх-давен український народ був працьовитим народом. Наші земляки...

Вертоліт своїми руками: як рівненський винахідник втілював дитячу мрію

Олександр Войтович все життя цікавився технікою і з дитинства...

Незвичайна ідея: що у Рівному зробили з російським дроном

У жовтні 2022 року у Рівненському обласному центрі національно-патріотичного...

Share

24 лютого Росія вторглася на території України й почала повномасштабну війну та геноцид проти нашого народу. Для багатьох українців, це було неочікувано і майже для всіх – страшно. Всі плани і сподівання довелось відкласти на потім – спочатку треба було подбати про власну безпеку й допомогти іншим. В перші дні, люди вже почали волонтерити: збирати кошти, плести сітки, варити «їжаки». Однією з них є Лілія Ковальчук, жителька Рівного. Далі з її слів на irivnyanyn.com.

До початку війни, я працювала на дому, робила зачіски, манікюр і інші процедури. Якщо чесно, спочатку я не повірила, думала, що це злий жарт мого сусіда. Почала читати новини, фейсбук – не могла себе змусити покласти телефон. Мені подзвонили родичі з за кордону й запропонували поїхати до них. Напевне, я б так і зробила, але мої сини вже повнолітні, тому їх не випустили б. Я не могла їх покинути, це мої діти.

Знаєте, я настільки була спантеличена і розчарована, а ще й рівненський аеропорт «бахнули», що я три дні плакала і не могла заспокоїтись. От відверто, на нервах, я щодня скидала по одному кілограму, просто не могла їсти. Коли сльози закінчились, вже з’явилось відчуття відповідальності – треба було щось робити.

“Треба було щось робити”

Я сконтактувалась зі своїми знайомими, виявилось вони майже з першого дня почали варити «їжаки» в своїх гаражах. Їм потрібна була машина, щоб розвозити готові по блокпостах і я погодилась. Моя машина компактна сама по собі, але має великий багажник, ще й заднє сидіння можна відкинути. Спочатку, я просто возила та допомагала в дрібних справах, а потім ще й почала купувати їм їжу, щоб не були весь день голодні. Іноді їх було близько 30 чоловік!

Скажу так, коли почала щось робити, то одразу полегшало. Звісно мені все ще було тривожно, але поки руки роблять то не так сильно думаєш та і часу ті новини читати немає.

Потім я подзвонила Мирославі, вона координатор волонтерів у Покровському соборі, й спитала чи потрібна допомога. Вона сказала, що потрібні люди, які розвозитимуть їжу на блокпости. Я одразу погодилась бо бачила, що потреба в тих їжаках падає, а робити все ж щось потрібно.

Коли я зайшла на кухню собору, я ахнула – там було стільки жінок… Мені здається близько 50 на одну маленьку кімнату. Усе парує, кипить, смажиться, я навіть зрозуміти нічого не встигла, як мені вже почали каструлями видавати їжу. Поки я все вантажила, до мене підійшла дівчина Таня – вона тут вперше і питала чим може допомогти. Спільно з Мирославою вирішили, що вона поїде зі мною, бо самій те все пороздавати нашим бійцям буде важко. Після цього, ми вже і не розлучались.

Виявилось, що вона раніше ходила крутити коктейлі Молотова, але згодом вирішила змінити діяльність бо робота з бензином, це не легко. На Покровський прийшла бо побачила його в новинах і так співпало, що обоє годуватимемо хлопців вперше. З нею мені якось і легше, і веселіше було, тому що я люблю поговорити, а особливо обговорити новини. Її фах – журналістика, тому якось завжди оцей її спокій та думки щодо новин, не дозволяли мені занадто тонути в отій усій інформації. Приємна дівчина.

Спочатку в нас було два блокпости, потім додалось декілька волонтерських точок. На кожній треба було усе порозливати по тарілках, кожному запропонувати і головне, усміхнутися. Ми намагались тримати гарний настрій, жартувати, щоб люди хоч трохи відволіклись. Робота сама по собі не важка, але швидка бо треба спішити на іншу точку, щоб їжа не застигла. Приємно розуміти, що тебе скрізь чекають.

Так тривало місяць. Час від часу змінювались локації, це були і поліція, ДАІ, воєнні і нарешті – біженці. Мені з ними найважче. По-перше, їх багато приблизно 430 – це тільки ті яких обслуговує наша машина. По-друге, не мала частина з них доволі вороже налаштовані. Не знаю чому так, може ображені, що у нас все тихо або звинувачують нас в чомусь, одним словом – видно. Я розумію, що у них трагедія, це просто жахливо те що вони пережили. При одній думці в мене сльози навертаються. Проте, мене таки засмучує їхня відчуженість та ігнорування звичайних прохань по типу: «Допоможіть донести коробку».

 “Вже час наступній хвилі бажаючих нас підмінити…”

Нині я відчуваю, що скоро припиню цю діяльність. В мене закінчуються гроші, а дизельне пальне на якому ми їздимо, чомусь важко дістати. Плюс до того маю певні особисті проблеми, які теж потребують фінансового рішення. Мушу виходити на роботу. Тому не знаю, як довго ще будемо їздити.

Якщо чесно, я б з задоволенням просто приходила в собор і ліпила вареники. Мені не хочеться покидати волонтерство повністю, тому шукатиму альтернативи. Вже час наступній хвилі бажаючих нас підмінити, я це кажу не тільки про собор, а й взагалі. Тим хто увесь цей час щось робив, треба відпочити й поновити ресурси, варто приділити увагу своєму життю, коли вже попіклувались про чуже. Багато з ким говорила, багато хто каже, що втомлений, це не дивно.

Треба взяти перерву, щоб потім піти в бій з новими силами.

Головне фото: sfera-tv.com.ua

.,.,.,.