Питання, що тягнуться роками. Для України однієї з подібних болючих тем є та, що стосується мови. Бо, як там кажуть, яка ж різниця?
А різниця насправді велика. На щастя, хтось це вже зрозумів. І, на щастя, мовне питання не стоїть на одному місці. Зокрема тепер, приїжджаючи до столиці, не відчуваєш себе, так би мовити, не таким просто через те, що розмовляєш українською. Уже здебільшого навпаки. Але чому ж здебільшого, а не завжди?
Бо досі далеко не всі з нас усвідомили, що мова може бути різною – різною завдяки діалектам, притаманним кожному з регіонів країни. Але чи роблять ці локальні особливості мовлення, наприклад, гуцулів менш красивим порівняно з говором полтавців? Звичайно, ні. Роблять хіба унікальним.
Тож, чи їсте ви картоплю, чи бараболю, чи, може, бульбу або крумплі, смак страви залишається однаково смачним, а звучання ваших слів однаково прекрасним.
Цікаво, що ж у такому випадку вживають на Рівненщині? Картоплю? Бульбу? Хм…
Про особливості мовлення жителів Рівного та області, а також про діалектизми нашого регіону – у матеріалі далі на irivnyanyn.com.
Діалектне мовлення – це добре чи погано?
Відповідь на питання однозначна: діалектне мовлення – це добре. Як мінімум тому, що діалектизми є природною частиною мови. І не лише української, якщо що.
А як максимум через те, що подібні локальні особливості є своєрідним відображенням нашого минулого. Так-так, бо ж чи звертали ви увагу на те, від кого найчастіше можна почути якісь цікавенькі, на наш сучасний погляд, слова? Егеж, від бабусів та дідусів. Саме вони і є живими словниками діалектного мовлення.
Тож соромитися немає чого. Діалект – це нормально. Це прояв особливостей того чи іншого регіону, а не якийсь недолік, як вважалося за часів СРСР. Але не дивуймося, тоді нам багато чого нав’язали. Зокрема і наратив про “братський народ” – яскравий приклад того, що вірити радянським словам, м’яко кажучи, просто не варто.
Повертаймося до діалектизмів. Усього на території України виділяють три наріччя місцевих говорів. Рівненська область має стосунок до двох із них – поліського та південно-західного.
Це, до речі, і є поясненням того, чому на півночі Рівненщини говорять дещо не так, як на півдні. Здавалося б, область одна, а розмовлять інакше. Так, бо наріччя різні, від цього і залежать особливості мовлення місцевих жителів.
Про південно-західне наріччя: особливості мовлення жителів Рівного та півдня області
Візитною карткою кожного корінного рівнянина, а також більшості жителів області, є суфікс -ть- у дієсловах. Якщо ви десь у натовпі почули “чекать”, а не “чекати”, з вірогідністю у 99% вимовив це хтось із Рівненщини.
Другу особливість можна умовно назвати так – “Гі, кі, хі”. Безперечно, містяни і люди з області знають, що правильно “ноги”, “огірки” та “комахи”. Однак під час мовлення дозволяють собі говорити дещо інакше. Тому у багатьох жителів Рівненщини кінцеве “и” перетворюється на і. У висновку почуєте “ногі”, “огіркі” та “комахі”.
Подібна особливість і з шиплячими. Населення Рівненської області і їх робить м’якими у своєму мовленні, незважаючи на те, що правила літературної української мови це заперечують. Мовляв, шиплячі не можуть бути м’якими. Але хто ми такі, щоб жити лише за правилами? Тож жителі Рівненщини якщо і запросять когось у гості, то не на чай, а на “чяй”.
А ось звуки [р] і [в] навпаки часто роблять невиправдано твердими. Зокрема: “бурак” замість “буряк”, “трапка” замість “тряпка” і “свачене” замість “свячене” – це норма для діалектів Рівненської області.
І наостанок про цікаві займенникові форми, що побутують на Рівненщині. Часто місце жителі ігнорують правило приставного [н], тому звертаються не до неї, а до єї, а гуляти йдуть не з нею, а з єю.
Про поліське наріччя: особливості мовлення жителів півночі Рівненської області
Багато особливостей із південного-західного наріччя дублюється і в мовленні жителів півночі Рівненської області. Зокрема зустрічається те ж саме “гі, кі, хі”, тверді [р] і [в] та навпаки м’які шиплячі.
Але є і унікальні риси локального говору, що притаманні винятково поліському наріччю.
Це, наприклад, вживання приставних приголосних звуків. Багато слів, які починаються на [о] та [е] вони по-своєму говорять із приставкою [г] або [в]: говес, а не овес; Голька, а не Олька. Можливо, там просто не дуже людям подобаються голосні?
Тоді не подобається і звук [ф]. У більшості словах його замінюють на буквосполуку [хв]: “хвартух” замість “фартух” та “хварба” замість “фарба”.
А ось оглушувати дзвінкі приголосні у словах під час мовлення – навпаки до вподоби носіям поліського наріччя. Зауважимо, що ця особливість загалом характерна для багатьох діалектів української мови. Але найчастіше лише у випадках з кінцевими звуками. Тобто пишемо “гриб”, а вимовляємо “грип”. А ось жителі Рівненщини оглушують приголосні, незважаючи на їхню позицію. Чи то кінець слова, чи середина – оглушення у мовленні все одно відбувається.
Ще з цікавинок місцевого говору – це своєрідні форми присвійних займенників (“твеї”, “меї” замість “твоєї і “моєї”) та закінчення деяких іменників (коневи, а не коню чи коневі; братови (а не брату або ж братові).
Топ-10 найцікавіших діалектів Рівненщини
- Крепко – на Рівненщині люблять когось не сильно, як у більшості областей, а крепко. Надіємось, зрозуміло, що це слово означає;
- Товмач – картопляне пюре;
- Оквенчики – карасі;
- Кебто – ніби;
- Жунка – дружина;
- Дивило – дзеркало;
- Ровер – велосипед;
- Шмата – ганчірка;
- Бузьок – лелека;
- Бульбаники – деруни.